Роками, що складалися на століття, Війна та Смерть
оточували мури старого Львова сумним вінком вояцьких могил. Загиблі під
час облог та штурмів міста, померлі у таборах від ран та хвороб, заморені
голодом і холодом знаходили останній притулок у львівській землі.
Полеглих, зазвичай, ховали товариші по зброї
– у нашвидкоруч викопаних могилах, з мінімумом церемоній, а то й взагалі
без них. Для татар і турків похорон полеглих був обов'язком, бо Коран забороняє
залишати тіла правовірних без поховання. Якщо ж на похорон не було часу,
вони старалися принаймні спалити трупи. У 1695р., при відступі з-під стін
Львова татари знесли тіла своїх загиблих до дерев'яної церкви Воскресіння
(при нинішній вул. Замарстинівській) і спалили їх разом з храмом.
У випадку, коли тіла загиблих залишалися на полі бою або у покинутому таборі,
їх похованням займалися міські гробарі. При
будь-якій нагоді вони мародерствували, і навіть не зупинялися перед оскверненням
тіл вже похованих вояків. “Гробарі, що мали стерегти окопища (могили) турецькі,
з їх перегнилих трупів простирадла і обдерту білизну собі забирали,” –
пише Б. Зиморович у реляції про облогу 1672р.
Треба додати, що мародерство на той час було настільки розповсюдженим явищем,
що при певних обставинах у ньому бачили мало не доблесне
діяння. “Хоч їм то під карою страти забороняли, вони (львів'яни)
з валів скакали, на передмістя впадали, козаків стріляли і вбитих обдирали,
на великий подив не тільки неприятеля, але і нас самих,” – розповідає Мартин
Гросваєр про облогу міста Б. Хмельницьким у 1648 році.
Могили вояків за прадавнім звичаєм позначали курганами.
Чи ховали свої, чи чужі – у будь-якому випадку могили були неглибокі, а
кургани невисокими (недарма про більшість таких курганів у Галичині залишилися
перекази, що вони “шапками насипані”). Вже у XVIII ст. зустрічаються скарги,
що вояків ховають, “не роблячи могил, ані жодних насипів, як перед тим
бувало”.
Та лиха будова курганів не була єдиною причиною їх швидкого зникнення.
Вояків ховали на першому-ліпшому догідному місці, не цікавлячись, кому
належить ця ділянка. А на той час спеціально насипані кургани позначали
межі земельних володінь. Зрозуміло, що кожен землевласник старався якнайшвидше
розрівняти могильний насип, щоб його не сплутали з межовим
курганом. Пізніше швидкий територіальний розвиток міста не залишив
навіть сліду від могил, і тільки випадкові знахідки під час земляних робіт
допомагають встановити місця військових поховань давніх часів.
При розбірні міських укріплень біля кляштору бернардинів
було знайдено людські скелети, що дало привід до пліток про підземний хід,
що з'єднував чоловічий монастир з сусіднім кляштором кларисок. Та досить
швидко зорієнтувалися, що це останки турецьких воїнів з часів облоги 1672р.,
котрі загинули після невдалого підкопу під стіни кляштору. Могили полеглих
у битві з татарами на Краківському передмісті
1695р. знаходили під час земляних робіт при будові залізниці до Бродів
(1868р.) і дому на вул. Замарстинівській (початок XX ст.). Поховання близько
40 козаків на цвинтарі церкви Богоявлення
(знесена 1800р.) розкопали 1873р. при будові дому Яна Кжижановського (тепер
вул. Кн. Романа, 38), – козаки загинули 1648р. при штурмі кляштору кармелітів
черевичкових. Будинок кляштору було розібрано того ж 1873р., а при цьому
зникли і ті могили захисників кляштору і передміщан, що шукали там захисту
(тоді загинуло 388 чол.), яких не встигли перенести при касації монастиря
наприкінці XVIII ст. на інші цвинтарі.
Два людські черепи з застряглими у них наконечниками стріл було викопано
на Високому Замку під час сипання кургану
Люблінської унії. Схоже, що військовими похованнями були й розкопані при
будові Цитаделі могили на горі Вроновських і людські скелети, знайдені
при будові нинішньої школи N 6 (вул. Зелена, 24).
Кістки тих, хто загинув у водах Полтви, були
викопані при перекритті річки і поховані на Стрийському цвинтарі 7 вересня
1887р.
Та не тільки на полях військових дій смерть знаходила свої жертви. Воїни
вмирали від ран у таборах та шпиталях, що
не дивно для часів, коли найкращими ліками для ран вважався пережований
хліб з павутинням. У Львові спеціально для вояків існували шпиталі св.
Мартина (заснований 1635р.) та боніфратрів
(заснований 1659р.); цвинтарі цих шпиталів були справжніми військовими
некрополями.
Високою була смертність серед вояків у таборах і під
час переходів військ. 1497 після невдалої війни з Молдавією через
Львів їхали “фуражні вози, що мали вид похоронних, усі хворими або каліками
заповнені. Карети великих панів, перемінені на дроги, везли додому півживих
і недобитих панів.” А 1621р. з-під Хотина поверталися “рештки німецької
піхоти, або швидше довгі шеренги мерців” (Б. Зиморович). Тоді тільки в
шпиталі св. Лазаря померло більш як 2000 вояків, яких поховали на шпитальному
цвинтарі. Пізніше там же були поховані загиблі при обороні шпиталя від
військ Б. Хмельницького (більше 90 осіб). За деякими даними Городоцький
цвинтар виник на місці військового кладовища померлих під час зборів військ
на допомогу обложеному турками Відню (1683р.).
Голод
та епідемії стали причиною смерті багатьох солдат російської армії,
що переходили через Львів на придушення угорського повстання у 1849р. Урочиста
зустріч, яку влаштували їм 1849р. у Львові, разюче контрастувала з вкрай
поганим постачанням провіанту. Зголоднілі драгуни їли усе, що надавалося,
навіть лоєві свічки, що часто-густо фабрикувалися із здохлих тварин. Ховали
російських солдат на Стрийському цвинтарі, а єдиною пам'яткою про них залишився
переказ місцевого люду про те, що попи потішали вмираючих надією на те,
що вони під землею повернуться до “матушки-Росії”.
І ці могили також не дійшли до нашого часу.
Цвинтарі при шпиталях були скасовані декретами Йосифа II. В підземеллях
костелу св. Лазаря змуміфіковані тіла померлих показували до 1872р., коли
проливні дощі затопили пивниці, і трупи почали розкладатися. Тоді їх вивезли
на кладовище, і слід по них загинув.
Зникли могили російських солдат на Стрийському цвинтарі.
Сам цвинтар, закритий для поховань 1893р., був переораний артилерійським
вогнем під час листопадових боїв 1918р. По війні, наприкінці 30-х рр. XX
ст., був розроблений проект будови кляштора латинських редемптористів якраз
в тій частині кладовища, де були російські поховання. Будові перешкодив
початок 2-ї світової війни; по її закінченні на місці цвинтаря розбили
парк, в якому на початку 70-х було збудовано музей історії військ ПрикВО
– на тому ж місці, де планували збудувати і кляштор. В приміщенні колишнього
музею зараз планується відкрити готель; у його майбутній рекламі можна
буде з чистою совістю обіцяти “мертвий сон”
і “тишу, як на цвинтарі”.
Та все це були могили звичайних солдат, з якими і за життя не дуже церемонилися.
Інша справа – шляхта. Тіла шляхтичів не залишали
напризволяще на полі бою, а навпаки, спеціально розшукували і ховали з
військовими почестями. Вирушаючи на війну, кожен шляхтич складав заповіт,
у якому вказувалося, де його поховати у разі смерті, а товариші й слуги
старалися виконати цю волю. Тіла вельмож часто відвозили до рідного маєтку,
щоб поховати у фамільному гробі; також викуповували їх тіла з рук неприятеля,
не шкодуючи грошей; тіло гетьмана Ст. Жолкєвського було викуплено за величезну
суму – близько 3 млн. золотих, і ще 200 тисяч викупу за голову полеглого.
Похоронні процесії поволі тягнулися до визначеної мети; влітку переходи
відбувалися ночами; залучення війська, намети, що розбивали на привалах,
– усе нагадувало не похорон, а військовий похід.
Львів часто ставав кінцевою метою подібних похоронних
походів. Сюди з війни проти молдавського господаря Богдана (1450р.)
привезли тіла руського воєводи Пйотра Одровонжа, Міколая Порави, Міхала
Бучацького і командирів львівських добровольців Януша і Адама Замхів, котрих
поховали у катедральному соборі. Там же були поховані загиблі 1506р. у
битві з татарами Щенсни і Гжегож Струсі, загиблі у битві під Сокалем 2
серпня 1519р. сини найзнаменитіших шляхетських фамілій: Гербурти, Боратинські,
Фредри. По різних львівських костелах ховали загиблих у буковинських лісах
під час походу Яна Ольбрахта 1497р. шляхтичів. Останній спочинок знайшли
у Львові “гроза татар” Стефан Хмелєцький (помер 1629р.) і герой оборони
Теребовлі (1672р.) Ян Самуель Хшановський (помер 1688р.) та інші.
Тіла полеглих шляхтичів складали у труни, оббиті і покриті яскраво-червоним
оксамитом “на знак пролитої крові”. Похорони відбувалися вкрай
урочисто, у військовому супроводі, на кшалт описаних Б. Зиморовичем:
“йшов попереду конвой військовий з прапорами, зі зброєю додолу схиленою,
між ними сурмачі, що хриплими звуками вуха вражали, за ними вели кілька
коней, вишиваними попонами вкритих, тут же знамена і зброю здобуту на ворогах
несли, далі довгою чередою йшли ченці, псалми погребальні наспівуючи, були
теж жалібні плачки, для збудження смутку і плачу найняті, ті себе у голову
били, волосся на собі рвали, щоки нігтями дряпали і награним плачем удаючи
скорботу, у простого люду сльози, а у розумніших сміх викликали. Катафалк
погребальний, до тріумфальної брами подібний, представляв знаки перемог
і трофеї. По закінченні відправи всім скорботам поклав край поминальний
обід, або стрипа, де скорботні кубки допізна перехилявши, завтра не швидко
почухалися”.
Для збереження тіл померлих використовували
розмаїті засоби. Труп померлого у Львові 25 серпня 1497р. гросмейстера
ордену хрестоносців Йогана Тіфена обклали міром і завинули у вощену тканину,
щоб зберегти його у довгій дорозі до Пруссії. У колодах і вуликах везли
тіла загиблих, залиті воском, вояки при поверненні з Москви 1613р. для
поховання у костелі бернардинів, що з кількох причин користувався неабиякою
шаною у військових. При костелі від 1596р. існувало військове братство
св. Михаїла; тут був похований бл. Ян з Дуклі, якого вважали заступником
від наглої смерті, молитва до якого відвертала кулі; нарешті, сам орден
рекрутувався з “людей гайдамаків, авантюрників, вояків, людей буйних пристрастей”,
що “не цураються у тісній компанії людей світських перемагати у притомності
на напої” (о. Є.Кітович).
На пам'ять про полеглих у Москві, в костелі бернардинів було завішено кілька
десятків жалобних погребальних хоругв, які виконували функції надгробків,
бо на них зображали портрет померлого, його ім'я, герб і дату смерті. Їх
виконували із найдорожчих тканин, розшивали сріблом і золотом, оздоблювали
ламбрекенами, коронками і коштовним на той час пір'ям страусів. Цей звичай
бере початок у традиції затикати на могилі полеглого у бою спис
з прапорцем. З часом такі прапорці почали вішати над могилами у
костелах, робити зі щораз коштовнішої матерії і чимраз більшого розміру.
До нашого часу вони не дійшли, бо становили занадто легку здобич для злодіїв
та грабіжників; з костелу бернардинів їх викрали вояки під час так званої
“Свідерщини” (від прізвища Ст. Свідерського, маршала військової конфедерації,
що вимагала належну війську зарплатню) у 1661-1663рр.
Гетьман Ст. Жолкєвський першим впровадив прикрий для львів'ян звичай залагоджувати
справи
оплати війська саме у Львові. Відтоді майже на протязі століття
місто потерпало від свавільних груп вояків, що з'їжджалися з усіх сторін
на комісії і переговори; казна Речі Посполитої, як завжди, світила пустками,
і вояки компенсували свої витрати за рахунок грабунків міста і околиць.
Їх дії часто переходили усі межі дозволеного, а тоді львів'яни ставали
свідками виконання суворих вироків над вояками.
Зрештою, і це було традицією: ще 1497р. Йоган Тіфен при виїзді зі Львова
на війну з Молдавією стратив слугу лікаря хрестоносця Вільгельма Гальдендорфа,
Йогана, за вбивство свого товариша. У 1515р. спалено живцем селянина, який
за намовою молдаван намагався підпалити місто (тобто, за нашими мірками,
військового диверсанта) і т.д.
Та такої кількості страт вояків, які відбулися
у XVII ст., Львів ще не бачив. Схоплених ватажків
банди конфедератів Карвацького, Кенського, Сцібора і Сурму посадили на
палі, а по смерті четвертували і розвішали по чотирьох сторонах міста.
Через три дні 19 вояків із тієї ж ватаги поклали свої голови на Ринку під
меч ката, через два дні – ще четверо. Варто додати, що ватажки перед стратою
казали приготувати собі труни, оббиті червоним сукном, в яких їх, як і
інших страчених, поховали на цвинтарі костелу Марії Сніжної. Через 17 років
їхню долю розділили четверо вояків, яких покарали смертю, замість чотирьох
панів, які кари уникли. За вироком львівського суду 1653р. було страчено
Мацея Єжотовського із почту Яна Марцинкевича, товариша хоругви воєводи
сандомирського, котрий з метою грабунку разом зі спільниками імітував набіг
татар. Могили тих і їм подібних страчених становили особливу групу військових
могил у Львові.
Та усі вони – загиблі у боях, померлі від ран і хвороб, страчені чи померлі
власною смертю – знайшли вічний притулок “у
глинистій львівській землі, при погляді на яку здається, що саме з неї
Господь зліпив Адама – навіть кольором вона нагадує людське тіло...” (Ян
Парандовський).
