На главную | Публикации о Б.А.Чичибабине | Борис Чичибабин в статьях и воспоминаниях

Микола Руденко

Слово про друга

Несподiвана з’ява поета, якщо це поет справжнiй чи навiть великий, завжди не абияке потрясiння: звiдки вiн раптом взявся? Вчора про нього не було чутно, а сьогоднi вiд пiдвiвся над натовпом, мов Гулiвер: його почула й побачила одразу цiла планета. Звичайно, таке трапляється не часто. Проте нам, громадянам України, двiчi випало тiшитися таким щастям: одного разу то був Василь Стус, а вдруг — Борис Чичибабiн. I, мабуть, сталося не випадково, що перший з них прийшов як поет український, а другий — як росiйський, хоч для нього також Україна була справжною i єдиною Батькiвщиною. Тут, очевидно, доводиться казати про необхiднiсть iсторичну, отже витоки цього небуденного явища належить бачити там, де серед свiтил височiє Всеосяжне Слово, Слово — Бог. Чим далi ми вiдходимо вiд їхнього земного буття й дiяння, тим яснiше бачимо, що жертовнiсть їхня також не була чимось випадковим: Логос усюди й завжди приходить до людей лише через Голгофу.

А проте на цiй землi не буває так, щоб з’ява великого поета для всiх без винятку була цiлковитою несподiванкою: з кимось вiн спiлкувався, комусь читав свої поезiї, а комусь навiть присвячував деякi з них. Отож не зайве визнати: я пишаюся тим, що належав до близьких друзiв Бориса Чичибабiна, для кого вiн був великим уже тодi, коли про нього знали не тисячi, а лише одиницi, найбiльше — десятки.

Зустрiч з Борисом для мене завжди була святом. Безумовно, друзi його знали як приємного спiвбесiдника, з ним легко було просидiти за столом до свiтанку. Але сказати так про Бориса Чичибабiна — це, по сутi, нiчого не сказати. Борис, як правило, читав багато своїх вiршiв. Майже всi вони «не годилися» для друку: з них фонтанував живий вогонь — не той, бiля котрого можна погрiтися, а той, що перелiплює людську свiдомiсть жорстокими, порепаними пальцями нещадної правди. А це, звiсна рiч, не для кожного є радiстю — чимало й таких, для кого правда виглядає карою. Борис це добре знав — отож його друзями були тi, хто й сам палив свою душу на полум’ї правдивого слова. Це були або вчорашнi полiтв’язнi, як вiн сам чи Генрiх Алтунян, або полiтв’язнi майбутнi, як автор цих рядкiв.

Пригадую грудень 1977 року. До мене в мордовський концтабiр приїхала на побачення дружина Раїса. Те, що вона привезла, перевершувало всi мої сподiвання: то був завчений напам’ять вiрш Бориса про мене — про нашу зустрiч за його столом перед моїм арештом. Але який вiрш! Я й зараз гадаю, що вiн належить до найкращих чичи­бабiнських поезiй. Легко уявити, яка то для мене була моральна пiдтримка. Тодi я ще не вiрив, що колись побачу цей вiрш опублiкованим, але розумiв: якби сам я навiть не залишився, як поет, Чичибабiн мене обезсмертив своїм космiчно високим словом.

На наш з Раїсою виїзд до Америки Борис вiдгукнувся iншим вiршем, що цього разу звучав любовно-осудливо. Власне, виїжджали ми тiльки тому, що пiсля арешту Раїси в нас була вiдiбрана київська квартира — хоч завершилося заслання, ми змушенi були жити в гуртожитку будiвель­никiв бiля Горно-Алтайська. Разом з осудливим вiршем Борис прислав нам до Москви, де ми чекали вiзи, значну суму грошей i запрошення поселитися в його харкiвському помешканнi. Ми були безмежно вдячнi Борисовi та його милiй дружинi Лiлi, але вiдмовилися вiд цього справдi великодушного запрошення. Вiдмовилися не через гордiсть, а лише тому, що добре усвiдомлювали, на яку жертву заради нас прирiкає себе героїчне подружжя Чичибабiних.

Якщо життя подарує менi таку можливiсть, я розповiм про спiлкування з Борисом Чичибабiним значно бiльше, а це своє коротке слово хочу завершити яскравим спогадом. Десь улiтку 1976 року до нас у Кончу-Заспу завiтало подружжя Чичибабiних — Борис i Лiля. Ми з Раїсою повели їх у заплаву рiчки Вiти, де, схованi в лiсовiй гущавинi, стоять два дуби-велетнi, котрим уже близько тисячi рокiв. Їх можна вважати ровесниками Київської Софiї. Про них, на щастя, мало хто знає, iнакше своєю згубною увагою їм би вкоротили вiку. Яке це щастя — стояти пiд титанічною кроною такого дуба й думати про вiчнiсть! I вже тодi менi спало на думку, що поезiя Чичибабiна нагадує цi могутнi й мудрi дуби. Побоюючись надмiрної патетики, я цього не сказав — змусив себе промовчати. Сьогоднi, гадаю, це пора сказати.

1997 г., Київ