Для багатьох людей, які пам'ятають часи, коли в СРСР не було сексу, тема гомосексуалізму є незрозумілою. Навіть ворожою. І це при тому, що гомосексуалізм існував чи не завжди. Людей нестандартної сексуальної орієнтації, за статистикою, від 10 до 30 % від усього населення планети. Просто у нас він був протизаконним. Через це, можливо, і нелегальним. Одностатеві контакти переслідувались до початку 90-х. Стаття в кримінальному кодексі не так давно зникла. Однак суспільство ще не встигло перебудуватися. І, здається, не хоче цього робити. Звичайно, людині з традиційною, як зараз прийнято говорити, сексуальною орієнтацією важко уявити, що люди однієї статі можуть кохати один одного, пестити, займатися сексом. Те, що для гомосексуалів є природнім, у багатьох викликає просто відразу. Причому, забувається закон фізики: будь-яка дія викликає протидію. Останнім часом гомосексуалісти не тільки почали заявляти про себе, але й активно відстоювати свої права. Зокрема, борються вони і за легалізацію одностатевих шлюбів.
Крім того, тема "голубизни", зараз експлуатується, де тільки можна. Борис Моїсеєв з голубих екранів наших телеящиків виє на "голубую луну", герой Леонардо Ді Капріо в фільмі "Повне затемнення" без будь-якого затемнення і дуже відверто займається сексом з поетом Верленом. Навіть режисерів і авторів бразильських мильних опер про чисте і велике кохання тема ця не може залишити байдужими. Любителі серіалів мають пам'ятати героя стрічки "Нова жертва", який закохався у свого чорношкірого друга. Крім того, все це закінчується великою гулянкою за участю друзів та батьків з приводу обмивання квартири, в яку голубки разом переїжджали для спільного, так би мовити, подружнього життя. Але Бразилія далеко. Та й не потрібна нам Бразилія. У нас свого вистачає.
Жили-були дві дівчини. Одну звали Ірина, іншу - Тетяна. Першій 19 років, другій 23. Покохали. Вирішили одружитися. І все було б в рамках моралі для нашого цнотливого суспільства, якби не єдине, та дуже суттєве "але". Покохали дівчата одна одну. І одружитися вирішили... між собою. Я вже уявляю, як у багатьох з тих, хто тримає зараз газету в руках, почали округлюватись очі... Сам, коли з ними розмовляв, з подивом дивився, як Іра обіймає Таню, прикриваючи її від холоду своєю курткою, пізніше - як вони йшли, ніжно тримаючись за руки. Якби хтось з них мав хоч якісь зовнішні ознаки, котрі відрізняють жінку від чоловіка, всі б сказали: он, дивіться, голубки пішли. Вони не голубки. Дівчатка-лесбіянки. Іра і Таня переконані, що кохають одна одну. А також знають напевне, що їм необхідний цей шлюб. Вони не приховують і, головне, не соромляться ані свого кохання, ані своєї сексуальної орієнтації.
Свій перший сексуальний досвід молодша Ірина отримала в 12 років: "Це було з подругою. Ми разом переглядали еротичний журнал. Стало цікаво, вирішили спробувати. Почали цілувати, пестити одна одну. Тоді це було ще несвідомо. Коли ж у 15 років я опинилася у одному ліжку з сімейною парою, мене потягло більше до жінки. Я зрозуміла - це від природи". Як каже Ірина подруга Тетяна, до одностатевого кохання вона йшла довго, хоча потяг до дівчат в неї проявився років з десяти: "Я навіть сама дивувалася своєму дитячому коханню до однієї дівчинки. Але потім наступив перелом. Я зрозуміла, що все це некрасиво, неправильно. Вийшла заміж. Думала: переросту, все мине. З чоловіком прожила шість років, але потяг до жінок залишився. І одного чудового дня я зустріла дівчину, яка відповіла мені взаємністю, і в яку я закохалася. На той час мені вже було 23 роки. Я розлучилася з чоловіком. І тепер хочу жити з дівчиною, котру кохаю". Іра теж півроку прожила у звичайному шлюбі. "Я його любила, але це було не те, чого я хотіла. Він все знає і розуміє. Ми навіть спробували втрьох займатися сексом, але він відійшов, хоча й було цікаво. В мене за цей час було чимало жінок. Але я прийшла до висновку, що потрібна постійність у стосунках, тому зараз хочу одружитися з жінкою". На моє, здавалося б, логічне запитання: "Навіщо вам одружуватися, адже можна і так жити, тим більше ставлення суспільства самі знаєте яке?" - дівчата відповіли з їхньої точки зору теж логічно: "Ми одружуємося для того, для чого це роблять всі інші."
Я зустрівся з ними годі, коли мої нові "рожеві" знайомі вже точно вирішили бути разом та зв'язати себе певними рамкам й подружнього життя. Такого в Кременчуці, напівпровінційному, напівпатріархальному містечку, ще не було. Дівчата не тільки вголос заявили про те, що вони лесбіянки. Коли я запропонував їм разом піти до ЗАГСу подавати заяву, вони погодились. Запропонував, хоча сам до останнього моменту не уявляв, як це буде відбуватися. І не вірив, що ідея ця матиме успіх серед працівників ЗАГСу. Подібне вже траплялося кілька років тому у Москві, коли молодий епатажний журналіст-гомосексуаліст Ярослав Могутін намагався зареєструвати шлюб зі своїм коханцем. Спроба, звичайно, не вдалася. Але цікаво було почути, то скажуть в ЗАГСі українському. ЗАГСі кременчуцькому.
Біля його дверей ми зустрілися минулого четверга. Дівчата були готові. І документально, і морально. А от працівники даного закладу, що звикли мати справу лише із звичайними парами, виявились не готовими.
- Ми хочемо зареєструвати шлюб, - тихо промовила Ірина. І додала: - Одностатевий.
- Який шлюб? - здивовано запитала співробітниця Палацу шлюбів, начебто недочула. Потім з'ясувалося, що ми розмовляли зі спеціалістом першої категорії на ім'я Валентина.
- Одностатевий, - повторила Іра так, ніби в цьому нема абсолютно нічого незвичайного. - Між дівчиною і дівчиною.
- А у нас таких шлюбів не реєструють, - відповіла Валентина, яка, певно, про себе подумала, що, або світ врешті-решт схибнувся, або щось тут не так.
- І що ж дівчатам робити? - втрутився в розмову я.
- А я не знаю. Хіба що йти під Верховну Раду домагатися прийняття відповідного закону, - відрубала жінка.
- А що ж говорить нинішнє законодавство? - запитав якось не подумавши, на що отримав резонну відповідь:
- Якщо ви цікавитесь цією темою, повинні б знати.
За кілька тижнів до нашого походу до ЗАГСу я консультувався з одним знайомим юристом. По-перше, є Кодекс про шлюб та сім'ю України. По-друге, цей самий Кодекс неоднозначно говорите про можливість реєстрації одностатевих шлюбів. Тобто він не говорить нічого взагалі. З одного боку, стаття 1: "Завданням Кодексу про шлюб та сім'ю України є подальше зміцнення сім'ї: побудова сімейних відносин на добровільному ШЛЮБНОМУ СОЮЗІ ЖІНКИ ТА ЧОЛОВІКА..." Тобто відразу ж, начебто, регламентується, між ким може укладатися шлюб. Крім того є стаття 3, яка називається "Рівноправність жінки і чоловіка в сімейних відносинах". Але разом з тим увагу привертає стаття 17, в котрій зазначаються перешкоди до укладання шлюбу: "Не допускається укладення шлюбів: між особами, з яких хоча б одна перебуває в іншому шлюбі; між родичами по прямій висхідній і низхідній лінії, між повнорідними і неповнорідними братами й сестрами, а також між усиновителями і усиновленими; між особами, з яких хоч одна визнана судом недієздатною внаслідок душевної хвороби, або недоумства". Ви помітили хоч якісь перешкоди щодо укладення одностатевих шлюбів? І я теж не помітив. Знайомий адвокат вважає, що під час прийняття закону ніхто в Україні і уявити не міг, що можуть виникнути бажаючі. А спеціаліст першої категорії Валентина говорить, що Іра і Таня справді поки що перші, хто прийшов з подібним проханням. Але з чим прийшли дівчата, з тим і пішли - з бажанням одружитися будь-що і будь-де. Той самий адвокат сказав, то навряд чи зміг би допомогти цим закоханим лесбіянкам, навіть якщо б і хотів. В Україні одностатеві шлюби держава не визнає.
- А ми знали, що так воно і буде, - без крапі розчарування сказала Іра, коли ми опинилися знову біля дверей ЗАГСу.
- Тобто ви, знаючи, що заяву на реєстрацію шлюбу у вас не приймуть, однаково прийшли? Навіщо?
- Ми хотіли привернути увагу всіх до своїх проблем. А крім того, хоч ми й були впевненні на 99,9 %, що так все і станеться, 0,1 % все-таки залишався.
- Ну привернули ви увагу, але ж мети своєї так і не досягли.
- Ми все будемо робити для здійснення нашої мрії. Кажуть, що у Львові в якомусь костьолі реєструють одностатеві шлюби. Якщо ні, то залишається Голландія.
- Дівчатка, ви мене ще більше дивуєте. Заради шлюбу пертися в Голландію?
- Так. Ми вже й готуватися почали. Є геївські організації, які допомагають таким, як ми.
- А яким ви уявляєте своє весілля?
- Дві дівчини у білосніжних весільних сукнях, - не без задоволення починає мріяти Тетяна. - Все, як у звичайних пар. Я обов'язково запрошу на весілля батьків. Думаю, вони не відмовляться... Якщо ж не прийдуть, це буде найгірше. Але сподіваюсь, що мати і брат зрозуміють.
- Дівчатка, а хто у вас виконуватиме роль чоловіка? - не зовсім коректно запитую про те, що певно цікавить всіх.
- В нашій сім'ї, - відповідають, - буде рівноправність. Нема такого і зараз, ні в побуті, ні в ліжку, щоб хтось виконував якусь конкретну роль.
- А діти?
- Діти в нас будуть. І я, і Таня збираємося народити від чоловіка. Тільки народити. Виховувати будемо самі.
- Як пояснити, що у дітей дві мами, які до того ж живуть разом. Чи не боїтесь, що вони стануть жертвами насмішок і знущань?
- Думаю, діти в нас будуть вже тоді, коли ставлення до гомосексуалізму буде в суспільстві трохи іншим. Коли ж вони виростуть, все зрозуміють самі. І вирішуватимуть теж самі, ким бути. Ми ніколи не будемо нав'язувати їм гомосексуалізм чи навпаки. Вони отримають право вибору. ми будемо гарними мамами, - переконана Іра.
У Іри батьків вже нема. Хочеш, каже вона мені, будеш посадженим батьком у нас на весіллі. Я відмовився. З мене і свата нормального не вийшло. Але дівчата не дуже з цього приводу розчарувались. Їх, здається, і ця, чергова, неприємність не надто засмутила. Вони вже мріють про Голландію, мріють жити разом. І їм, мабуть, абсолютно "до фєні", що ви зараз про них думаєте...
Валерій Корсунський
Фото: Дмитря Бабця
"Приватна газета" Телеграфъ, 15 жовтня 1998 р.
|
|
|||
|
|
|
|